Сделать домашней|Добавить в избранное
 
 
» » ВІЙНА ЗАБИРАЄ УСІХ…
на правах рекламы

ВІЙНА ЗАБИРАЄ УСІХ…

Автор: ВиМ от 25-09-2013, 15:39
  • Не нравится
  • 0
  • Нравится

ВІЙНА ЗАБИРАЄ УСІХ…На конкурс «Народний журналіст»

 

12 вересня газета «Час і ми» оголосила конкурс «Народний журналіст». Публікуємо перший матеріал, який надійшов на цей конкурс.

Одного разу я спитала в бабусі: «Що таке війна?» І почула у відповідь: «Це біда зі сльозами. Вона забирає усіх: і дітей, і дорослих, і старих…»

Бабусиного батька звали Едуардом. Він був дуже гарним чоловіком: міцної статури, працелюбним, спокійним. Йому виповнилося 23 роки, коли почалася Велика Вітчизняна війна.

У 1941 році його забрали копати протитанкові рови під Києвом. Рівно два тижні працював, а потім прийшов наказ: усі повинні роз’їхатися по домівках і чекати, доки викличуть у військкомат і розподілять по військових частинах. Не дочекалися: люди залишилися на окупованій території.

І ось навесні 1942-го фашисти почали вивозити радянське населення на роботи в Німеччину. Людей зганяли до центра селища, як худобу, вантажили по машинах і везли на залізничну станцію. Німці відбирали молодих і сильних. Вивозили їх у дві хвилі. В першій забрали бабусиного батька, а у другій – трьох його братів. На станції людей заганяли до великих товарних вагонів, і там вони, як оселедці в бочці, стоячи їхали до самої Німеччини.

Едуард потрапив до міст Гайденау. Посеред платформи напоготові вже стояли бауери (землевласники). Вони відсортовували «рабсилу». До себе в господарства брали переважно дівчат і жінок, щоб вони поралися в полі і займалися домашніми справами. А хлопців розподіляли по різних заводах. Бабусин тато потрапив на велику паперово-целюлозну фабрику.

Життя було голодним, люди ходили, немов живі мерці. Вже потім він згадував:

«Закриваючи очі, все ще бачу наляканих співвітчизників зі спрагою в поглядах. То були не люди, а, скоріш, звірі. Мордували нас добряче…»

Годували їх бруквою з водою три рази на день, і все – навіть картоплі не було. Коли у твоєму шлунку – немов тисяча п’явок, хочеться лише одного – знайти, чого поїсти. Отак одного разу Едуард ледь не покуштував целюлозної маси. В неї додавали крохмаль, щоб папір виходив гарний. От і вирішили вони, що цю масу можна, як кисіль, їсти. Бабусин тато її жував-жував, а потім виплюнув. А наступного дня побачив, в яких муках помирали люди, які її наїлися, і Богу подякував за те, що життя йому зберіг.

Якось вирішив він піти на плантацію вкрасти трохи брукви (до речі, за крадіжки німці вішали і чіпляли табличку «злодій»). А ходили вони у трепах – їх ще називали стукалками, бо підошва була дерев’яна, і коли крокували вулицями – взуття стукало. Натомість у фашистів були гумові чоботи.

І от вночі Едуард з кількома іншими робітниками попрямував на плантацію, а за ним – чоловік у гумових чоботях. Усі подумали, що це поліцейський, і побігли, і той чоловік теж – як потім виявилося, свої тікали від свого. Ввечері тому чоловікові добре нам’яли боків, бо ж усі залишилися голодними.

Але іноді доля все ж таки всміхається людям. Окрім фашистів були в Німеччині ще й антифашисти, і час від часу вони підгодовували бабусиного батька, казали: «Komrat, essen!» - «Їж, товаришу!» і прикладали пальця до рота, щоб мовчав. Адже якби фашисти дізналися про це, розстріляли б усіх.

Поруч з паперовою фабрикою знаходилося помістя Курта Краузера. Це був літній чоловік, кульгавий і добрий. Як відомо, німці дуже економні. А герр Курт наказував своїй кухарці, щоб вона зрізала товщі лушпайки з овочів, потім збирав їх у коробку і виносив на задній двір свого будинку. Вночі Едуард приходив туди і забирав цю «їжу». Так і перебивалися.

Довелося йому й розвантажувати стокілограмові тюки з платфоми. Перевозили їх тачками. Тюки потрібно було скласти так, щоб жоден не впав. Якщо в когось падав, зупиняли увесь ланцюг. Фашисти дозволяли, щоб тюк впав раз, максимум – два. Якщо більше, людину або розстрілювали, або сильно били нагаями - це такі палки з кулями на кінцях. Вони розривали і одяг, і тіло до самісіньких кісток. Хто помирав дорогою – там Бог і приймав їхні душі.

Життя в Німеччині було страшнішим за фільм жахів. Аж 1945 року американці визволили з цього рабства наших земляків. Але радянська влада замість того, щоб повернути людей додому, де за них молилися, відправила їх на важкі роботи. Бабусин батько потрапив на так звані рудники Кагановича у Кривому Розі. Там він працював хіміком-аналітиком. Ще на два роки - до літа 1947-го – знов потрапив у рабство, але вже на Батьківщині.

Коли повернувся додому, в ньому важко було впізнати того здорового, сильного, з надією в очах чоловіка, яким востаннє бачили його дружина і двоє маленьких дітей. Він не любив згадувати страждання, яких зазнав на чужині. І кожного разу, коли все ж таки доводилося розповідати про ті роки, на очах з’являлися сльози, і він був сповнений такої печалі, що важко навіть уявити собі всі ті страхіття…

…Коли бабуся закінчила свою розповідь, вона заплакала. А в мене перед очима ще довго стояли жахливі картини того, що колись відбувалося з прадідусем.

Для мене він – герой, і я його дуже шаную. Та чи достатньо лише цієї пошани?.. Чи розуміємо ми, чим була війна для нашого народу?..

Хочу звернутися до своїх сучасників: вшановуйте пам’ять героїв. Пам’ятайте усіх поіменно.

Вероніка ГОЛОВАЧ,

учениця 11-А класу ЕЗОШ №7, кореспондент шкільної газети «Велика перерва»

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Комментарии:

Оставить комментарий